Повстанські криївкі, які нині модно облаштовувати під ресторани, книгарні чи музеї, у часи збройного протистояння УПА з окупантами були добрими схованками для вояків, а не оборонними об’єктами. Обороноздатність різних видів криївок була доволі обмеженою, і при виявленні ворогом їх мешканці були приречені на ґарантовану загибель. Розуміючи слабку сторону своїх «схронів», повстанці часто мінували свої «помешкання», щоб у випадку, якщо не вдасться пробитися через основний чи запасний виходи, знищити себе.
«На випадок наскоку ворога ніччю або вдень, коли б загинув наш стійковий, а ми про це не знали, і ворог до вікна крикнув би нам: «Бандіт, вихаді, здавайсь, тєбє нічого нє будєт, вот сматрі, какая твоя жизнь, какой хороший свєт, тєбє надо только жить», ми замінували себе полковими мінометними стрільнами. Робили ми це так: із стрільна викручували чопок, з другого стрільна набирали тол, розтоплювали його, доповняли ним перше стрільно, закладали запальник від натискової міни, дротом сполучували до бункеру. Так замінували ми себе з чотирьох сторін, п’яте стрільно повісили над бункером, на дереві… У разі наскоку ворога потягалося такий дріт, і стрільно 700-1000 осколками нищило довкола все», – так описував у своїх спогадах мінування криївки в якій прийшлося зимувати, Степан Стебельський.
Такі методи були актуальними, адже супротивник – радянські військовики – постійно вдосконалювали прийоми та методи боротьби з підпільниками. Однією з перших повстанських житлових криївок, яку емґебісти виявили та знищили, був штаб-схрон керівника Карпатського крайового проводу ОУН Ярослава Мельника (псевдо «Роберт»). Це сталося в ніч проти 1 листопада 1946-го. А за кілька років радянські спецслужби розробили комплекс заходів з виявлення та захоплення бункерів, будинків і лісових укриттів повстанців. Наприклад, у 1952 році в підрозділах МГБ, дислокованих в околицях Дрогобича, у програмі підготовки був курс таких занять. Співробітники держбезпеки відпрацьовували антиповстанські дії групами по 10-12 бійців з числа найбільш досвідчених солдатів і сержантів.
Загалом радянські спецслужби за роки боротьби з повстанцями розробили цілу систему оперативно-пошукових заходів для пошуку криївок. Наприклад, оперативно-військова група демонстративно залишала район пошуків або населений пункт, а підпільники, що виходили зі сховищ, потрапляли під удар засідок і секретів. Рекомендувалося спостерігати за поведінкою господарів – їхні надмірна послужливість, намагання нав’язати частування та випивку, нервозність могли свідчити про перебування в їхніх домівках схованок із повстанцями. Один із таких випадків стався 15 вересня 1945 року у господарстві Галини Кабан на хуторі Бишки Козівського району Тернопільщини. Місцевий оперуповноважений у супроводі солдатів перевіряв паспортний режим. Гебістам впали в очі наполегливі запрошення господині пригостити обідом і підозріла поведінка доньки. Вони вирішили обстежити горище, звідти пролунала автоматна черга й невідомий кинувся бігти у напряму лісу. Оперативники застрілили його – ним виявився член Проводу ОУН Яків Бусел.
Керівника Львівського крайового проводу Євгена Пришляка чекісти «вирахували» за його звичками. Їм стало відомо, що він зазвичай переховується у бункерах з електричним освітленням і радіо. Перелік сіл, де міг переховуватися Пришляк, швидко звузили до трьох. На той час на Львівщині лише стільки сіл були електрифіковані. У цих населених пунктах мешкали лише 67 родин. 24 січня 1952 року в селі Лани Щирецього району криївку Пришляка виявили за допомогою щупів. У люк схованки кинули газову гранату. Під час атаки повстанці, що були всередині, вкоротили собі життя. Спроба Пришляка застрілитися не вдалася – внаслідок запаморочення від газів поранення виявилося легким.
Під час пошуку криївок вояки МГБ зазвичай використовували сталеві або дерев’яні щупи 2-3 метри завдовжки – їх мали по 3-4 на відділення. Щупами зондували долівки в хатах і ґрунт у лісі. З допомогою гака або залізного щупа на мотузці намагалися зачепити й відкрити люк криївки. Вхід до неї брали під приціл, а особовий склад розташовувався на безпечній, у разі кидка гранати, відстані. Тоді в люк кидали газову гранату. Частіше ж туди запускали сигнальні ракети, що отруювали підпільників димом та осліплювали. Далі до криївки запускали службового собаку або спускали на мотузці вояка з фінським ножем і короткоцівковою зброєю, іноді в протигазі. Бувало, що спочатку на мотузці опускали опудало з плащ-палаток, щоби з’ясувати, чи лишився хто живий усередині.
Радянські спецслужби активно використовували для знищення повстанців в укриттях гази. Детально відповідні методи боротьби емґебістів з упівцями змалювали у своїй книзі «Двобій без компромісів» історики з СБУ Дмитро Вєдєнєєв і Григорій Биструхін. Вони зазначають, що такі гази розроблялися у спеціальній «лабораторії – Х», що діяла при МГБ. Серед її науковців були навіть засуджені. Крім отрути і газів, виробляли засоби її застосування – кулі, парасолі, авторучки, речовини для «розв’язування язика» у затриманих. Попередньо всі винаходи випробовували на піддослідних ув’язнених. Зазвичай для таких експериментів використовували засуджених до смертної кари, репресованих чи колаборантів. Жертвами таких перевірянь стали від 100 до 150 в`язнів, половина з яких загинула. Ліквідували лабораторію 1951 року, на той час у ній було 20 працівників.
У цьому закладі розробили декілька видів газів, активно використовуваних у боротьбі з українськими повстанцями.
Газ снодійно-паралітичної дії «Нептун-47»
Ним оснащували німецькі фляги, до кожної з яких прилаштовували дві кнопки. Одна з них діяла як запобіжник від введення препарату у рідину у флязі. «Нептун-47» починав діяти за 5-6 хвилин після потрапляння в організм – мліли кінцівки, людина втрачала контроль над собою й упадала в приблизно двогодинний важкий сон з галюцинаціями. Після пробудження її свідомість ще годину була затьмареною, цей момент енкеведисти використовували для «активного допиту». У цей час затриманий відчував страшний головний біль і спрагу.
Такий препарат видавали надійним агентам в ампулах, іноді у їх оселях встановлювали й радіосигналізаційний апарат «Тривога», через якого агент повідомляв місцевий апарату МГБ-МВД про вихід повстанців з ладу для подальшого їхнього затримання оперативною групою.
Звичайно, знали про такі спецзасоби емґебістів і упівці. Саме тому Служба безпеки ОУН підвищену увагу приділяла інструктажеві своїх бійців стосовно загрози цього газу, або «отрути», як його називали самі повстанці. Підпільникам пропонували спочатку давати харчі та напої господарям на пробу, вживати продукти по черзі, стежачи за реакцією організму.
Інші спеціальні засоби
Спеціальний газ Нептун-7/93 запускали у криївки після їх викриття. А на початку 1950-х на озброєння оперативно-бойових груп надійшов новий спецзасіб «Тайфун» – снодійний газ миттєвої дії, який переносили у невеликих балонах і намагалися направити всередину схронів через вентиляційні отвори. Але у його дії був один мінус – під час введення в вентиляційну трубу підпільники чули гучний хлопок і могли встигнути покінчити з життям.
У виявленні «криївок» деколи використовували і такий екстравагантний спосіб, як обробка взуття спеціальним хімічним препаратом «Нептун-22», щоби за запахом слідів легко пройшли службові собаки. Ці чоботи або черевики функціонери держбезпеки передавали кур’єрам повстанців через своїх агентів у підпіллі.
Для знищення повстанців у криївках широко застосовували міни-сюрпризи. Агентурними каналами їх передавали в підпілля у вигляді радіобатарей або вмонтованими в пошту. Мало не став жертвою однієї з таких мін Василь Кук (псевдо «Леміш»). Перехопивши одну з його ліній зв’язку, чекісти відправили пошту в тюбику з-під зубної пасти, з якої пішов гірчичний газ. Адресат ледь устиг вискочити з криївки.
Активна робота з удосконалення пошуку та знищення повстанських криївок давала свої результати спецслужбам СРСР. Так тільки за січень-квітень 1946 року у Львівській області виявили та зруйнували 2517 бункерів, зазначалося в одному із звітів МГБ УРСР. Лише в селищі Топільське Перегінського району Станіславщини криївки знайшли у 44 будинках із 105.
Світлини – з видання “Українська Повстанська Армія. Історія нескорених”. – Львів, 2007.
Хімічна війна МҐБ з вояками УПА
Сообщения
Комментариев нет:
Отправить комментарий