Вождь племені ірокезів – полтавець Іван Даценко

Іван Іванович Даценко народився 29 листопада 1918 р. у с. Чернечий Яр Диканського  району Полтавської області. Навчався в місцевій середній школі. У 1937 р. закінчив Писаревщанський зооветеринарний технікум. У тому ж році був призваний на службу в Червону Армію. У 1940 р. закінчив Оренбурзьке авіаційне училище.

 

У роки Великої Вітчизняної війни служив у бомбардувальній авіації дальньої дії. Член КПРС із 1940 р. Гвардії старший лейтенант І. І. Даценко – командир ланки 10-го гвардійського Червонопрапорного авіаційного полку дальньої дії – з перших днів Великої Вітчизняної війни мужньо боровся проти німецько-фашистських загарбників. Він неодноразово вилітав бомбити військово-промислові об’єкти в глибокому тилу ворога.

 

22 червня 1942 р. І. Даценко зі своєю ланкою одержав зав­дання розгромити ворожий аеродром під м. Орел. Бомбарду­вальники за кілька заходів знищили ціль. Повертаючись уже на базу, у літак Даценка влучив снаряд і він загорівся. У цій складній ситуації Іван Іванович виявив надзвичайну муж­ність і витримку. Він спрямував літак до лінії фронту і зробив усе, щоб врятувати екіпаж. Останнім залишив машину сам.

 

На початок серпня 1943 р. гвардії старший лейтенант І. Даценко здійснив понад 200 бойових вильотів. Після поранення знову став у стрій. Був нагороджений орденом Червоного Прапора, медалями, а 18 вересня 1943 р. йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

 

У книзі “За відвагу і мужність”, виданій у 1973 р., де пода­ється перелік усіх Героїв Радянського Союзу з Полтавщини (233 особи) із розповідями про бойовий шлях кожного, на сто­рінці 105 сказано: “18 квітня 1944 р. екіпаж І. І. Даценка бомбив залізничну станцію Львів-ІІ, на якій зосередилося багато живої сили й техніки ворога. Під час виконання бойового завдання безстрашний сокіл загинув смертю хоробрих”.

 

Так вважали всі. У с. Чернечий Яр його вшановували як героя. Його Іменем названо піонерську дружину місцевої школи. Сві­доцтво про присвоєння звання Героя передали у Писаревщанський технікум. Мешканці села мали намір назвати іменем І. Даценка одну з вулиць та й саме село перейменувати на його честь, а також встановити пам’ятник.

 

Але не все так робиться, як гадається. Із вищих установ держави прийшов таємний наказ – вшанування пам’яті І. Даценка припинити. Чим викликана ця заборона, стало відомо тільки через ЗО років. Завіса секретності відкривалась поступово.

 

На початку 80-х рр. народний артист, танцівник Мах­муд Есамбаєв, чеченець за походженням, дав невелике ін­терв’ю журналу “Советский экран”, де розповів, що пере­буваючи в Канаді в 1967 р. у складі радянської делегації, зустрічався з вождем племені ірокезів, який родом з Укра­їни, але прізвища не назвав.

 

Через декілька років кореспондент газети “Труд” зу­стрівся з Махмудом Есамбаєвим і більш докладно розпи­тав про випадок у Канаді: про зустріч із загадковим вож­дем. Цього разу артист назвав його ім’я та прізвище і ска­зав звідки той родом. Виявилося – з Диканьки, що під Полтавою. Опублікований нарис став відомим широкому загалу громадян СРСР.

 

Цю газетну публікацію зберегла племінниця І. Дацен­ка (дочка сестри Олександри) Ольга Василівна Рубан. Пройшли роки, а Ольгу Василівну все ще цікавила доля рідного дядька Івана Івановича Даценка. У 2001 р. вона звернулася на всім відому телепередачу “Жди меня”. Телеведучі Ігор Кваша і Маша Шукшина вирішили впевнитись, чи дійсно був такий факт, і, по можливості, знайти свідків або учасників тих далеких подій.

 

Починаючи з 2001 р. протягом двох років було прове­дено декілька телепередач. У результаті пошукової роботи знайдено понад 20 чо­ловік, які знали І. Даценка по службі, і тих, які бачили йо­го в Канаді.

 

Було встановлено, що у 1967 р. радянська делегація партійних працівників, діячів культури на чолі з членом ЦК КПРС А. Полянським побувала на Всесвітній вистав­ці “ЕКСПО-67″ у Монреалі (Канада). У складі делегації був народний артист Махмуд Есамбаєв. На одному із концертів він виступив із кращим своїм номером «Танець вогню” і темпераментом підкорив серця глядачів.

 

Зачарований його віртуозною майстерністю прем’єр-мі­ністр Канади Лестер Пірсон запитав Махмуда, який би він хотів отримати подарунок. На що той відповів: “Я б хотів побачити, як живуть у вас індіанці й подивитись їхні танці”. Наступного дня радянську делегацію запросили до резер­вації, де жило плем’я індіанців, яке входило в союз ірокезів.

 

Разом з іншими гостями Махмуд зайшов у один із най­більших вігвамів і був зачарований тим, як було обставлено помешкання: списи, томагавки й інша зброя. З’явився вождь племені: високий, міцний, статний, іще моложавий індіанець, весь укритий татуюванням і розмальований бо­йовими фарбами. Брови й волосся чорні. Хоча на ньому було намисто, блискітки та інші прикраси, але це екзотич­не вбрання не могло приховати військової виправки. Го­лову вождя прикрашало різнокольорове пір’я. За ним ішов почет. Есамбаєв звернувся до перекладача: “Скажіть вождю, що він дуже красивий”. На що вождь чистісінькою українською мовою відповів: “Здоровенькі були, прошу до мене в гості”.

 

У подальшому вождь розмовляв із радянською делега­цією російською мовою, з перекладачем – англійською, а зі своїми одноплеменцями – їхньою мовою. Вождь покликав свою дружину й щось їй сказав, після цього на стіл були поставлені галушки й українська горіл­ка (він заздалегідь знав, що приїде радянська делегація).

 

Випили, закусили і вождь запитав: “А українські пісні ви знаєте?”. І сам красивим баритоном затягнув “Розпря­гайте хлопці коней та лягайте спочивать…”. Дружина, діти й члени делегації підспівували. Хтось запитав: “Хто ж ви такий?”. Вождь відповів: “Я Іван Іванович Даценко з-під Полтави”. Індіанці дали своєму вождеві ім’я Пронизую­чий Вогонь, його англійське ім’я й прізвище – Джон Макнобер.

 

Про те, що вождь індіанського племені Іван Даценко не .лише виходець із Радянського Союзу, а ще й Герой Радян­ського Союзу, льотчик, Есамбаєву розповів професор Монреальського університету. На прощання вождь попросив членів делегації вислати краєвиди милої його серцю України, Полтавщини.

 

На той час рано було ще Івану Івановичу передавати Привіти на Батьківщину. Тут його після розповідей агентів КДБ, які входили до делегації, вважали ворогом народу, і якби він повернувся, то потрапив би в концтабори Сибіру.

 

Як з’ясувалося при подальших розслідуваннях: у повіт­ряному бою піді Львовом І. Даценко не загинув, а потрапив у полон до німців. У 1945 р. тікає з німецького полону і пот­рапляє до американської зони окупації Німеччини. За Потсдамською угодою всіх полонених союзники повинні були повернути Радянському Союзу. Іван Іванович уникнув від­правлення на Батьківщину і невідомим для нас чином пот­рапив у Канаду. Там працював на околиці Монреаля на різ­них роботах. В одному з поселень індіанців йому припала до вподоби смаглява індіанка. На той час він був ще молодим па­рубком. Вона відповіла взаємністю. Іван Іванович звер­нувся до вождя племені з проханням віддати йому дочку за дружину. Вождь дав згоду, але за умови, що він стане чле­ном племені, а після його смерті – вождем, тому що в нього не було синів. Після деякого вагання І. Даценко погодився. При зустрічі колектив делегації звернув увагу на те, як шанобливо ставились члени племені до свого вождя. Це означало, що вождь справлявся з обов’язками керівника племені.

 

Редакція передачі “Жди меня” у 2002 р. дала запит у Монреаль, щоб допомогли знайти І. Даценка або його на­щадків. Відгукнулась пані Дейл, яка розповіла, що в 70-х рр. ще 10-літньою дівчинкою вона їздила в індіанські резерва­ції, де її мама проводила екскурсії іноземним групам. Вона особисто знала вождя цього племені й повідомила, що в нього був син, а в сина – двоє дітей. На 2002 р. вождь і його син померли, яка доля внуків І. Даценка невідомо. В одній із телепередач “Жди меня” про вождя розповів один із членів делегації, він же представив кіноплівку про це плем’я, де був зображений і вождь.

 

Постало питання: чи дійсно той вождь і наш І. Даценко одна особа. Для цього фотографії воєнних років і фото Даценка-вождя Ігор Кваша відправляє до Московського інституту судово-медичної експертизи. Там встановили – одна і та сама людина.

 

Отже, нам точно відомо, що наш земляк Іван Іванович Даценко був вождем племені ірокезів у Канаді. Телепередача “Жди меня” намагалася знайти нащадків вождя, але в наш час це дуже складно, тому що з 90-х рр. у Канаді не існує резервацій індіанців. Вони стали рівно­цінними громадянами Канади і, шукаючи кращої долі, роз’їхалися по світу.

 

 

Автор статті Анікеєнко Валерій

Вождь племені ірокезів – полтавець Іван Даценко