Велич Михайла Драгоманова

Михайло Драгоманов належить до числа чільних постатей українського суспільного, наукового й громадсько-культурного життя 60 — 90-х рр. ХIХ ст., до когорти тих світочів українства й всеслов’янства, «апостолів правди й науки» (Сергій Єфремов), чиї ідейні впливи продовжилися в ХХ століття, а непроминальні думки не втрачають актуальності й у нашому тисячолітті. Учитель істини й ратник за свободу думки, справжній учений- енциклопедист, М. Драгоманов залишив тривкі сліди у філософії й педагогіці, в історичній і філологічній (фольклористика, літературознавство) науках, у політології, культурології, журналістиці й публіцистиці. Філософські, соціальні й педагогічні пошуки Драгоманова не лише узагальнювали наявний досвід, але й спрямовували його в майбутнє, в яке європейський мислитель-інтелектуал, власне, й був задивлений.

Учитель Івана Франка й Лесі Українки, один із найбільших вільнодумців і речників толерантності в тиранічній Російської імперії, він, працюючи задля «поступу України» та її визволення від усякої неволі, зазнав тяжких випробувань долі. Так, той, хто всіляко сприяв розвитку вільної думки в Україні обабіч кордонів, сам мусів шукати сприятливіших обставин для праці в Західній Європі, при тім змусивши її пізнати Україну. М. Драгоманов повертав Україну в європейський контекст, сприяючи подоланню набутих під московськими царями синдромів хуторянства й меншовартості. Хоча хліб вигнанця виявився гірким, проте Драгоманов позбувся тоталітарного тиску царату, спромігся у вільних умовах розгорнути багатогранну діяльність. Закордонна «експозитура, — як писав М. Грушевський, — Драгоманова і його гуртка витягала українців із манівців провінціалізму й опортунізму на широкі шляхи світового культурного руху й змушувала орієнтуватись на перспективи загального політичного й соціального визволення. На довгий час напрям українського руху пішов по рівнозначних шляхах трьох його осередків: київського, львівського й женевського. Місія М. Драгоманова зробила з сього погляду епоху в українськім житті».

Власною подвижницькою життєтворчістю Драгоманов запалив смолоскип із пахучого українського воску, який світився вогнями європейського та вселюдського прогресу. Будував, цитуючи І. Франка, справдешні золоті мости «зрозуміння й спочування між народами», і при тому, хоч як це парадоксально, досі залишається малодовідомим і недооціненим між своїм народом, у рідній Українській державі.

Велич Михайла Драгоманова, нащадка службовця козацької держави Б. Хмельницького й дворянського сина з Полтавщини, була «запрограмована» родинними традиціями предків, серед яких були службовець козацької держави Б. Хмельницького та декабристський благовісник свободи. Захоплення лектурою з багатої батьківської бібліотеки, інтерес до античності, доповнені в полтавській гімназії перейнятістю гуманними й ліберальними ідеями, зокрема визволення кріпаків, — чинники, які позначилися на формуванні особистості вільнодумного юнака.

Світогляд М. Драгоманова почав складатися в Гадячі й Полтаві, де він навчався, зазнавши благотворного впливу самої атмосфери ширення українофільського громадівського руху. Гімназистом високочолий юнак назавжди захопився «історієлюбством», полонився викладанням історика О. Строніна й латиніста К. Полевича (їм згодом присвятив статтю «Два вчителі»). Як велична особистість, М. Драгоманов зростав у Києві, де майбутній історик європейського калібру навчався й формувався під впливом філософа С. Гогоцького й ін. професорів, прилучився до фундаментальних праць О. Конта, Ґ. Спенсера, П. Прудона, прихильність до ідей котрих зберіг до кінця життя. Сприяла зростанню молодика й та «академічна воля» європейського типу, яку допустив у Київському університеті св. Володимира попечитель навчального округу Микола Пирогов.

Студентом М. Драгоманов став у центрі гуртка, який засновував перші в Росії недільні школи для неграмотних (як дітей, так і дорослих), у двох із них він безоплатно викладав історію українською мовою. Навіть ще тоді, коли він набував освіту, М. Драгоманов вирізнявся, за словами С. Русової, «незвичайною незалежністю думки й непохитною переконаністю», що походили від акцентуйованості його людської особистості, притаманної досліднику «історичної ерудиції та широти політичного й наукового синтезу».

Згодом в університеті святого Володимира вже читав лекції як приват-доцент кафедри всесвітньої історії. Своєрідною клятвою одного з Гораціїв та водночас усвідомлення того, наскільки тернистим є шлях служіння народові, стало для М. Драгоманова та його київських однодумців прощання з останками Т. Шевченка дорогою до Чернечої гори. Імпульсом же вияву його темпераменту політика став заборонений цензурою до друку публічний виступ на банкеті на честь Пирогова, відправленого деспотичним урядом Росії у відставку.

Глибокі фахові заняття історією (спеціалізуючись як науковець із загальної історії, Драгоманов зацікавився соціальною боротьбою в Римі напередодні появи християнства) та випрацювання перспективних наукових засад взаємозв’язку й процесуальності суспільних явищ дозволили молодому вченому успішно захистити дисертацію з римської історії. Спершу, згідно із заведеними правилами, він подав роботу на право читання лекцій «Імператор Тиберій», а через півдесятиліття захистив і маґістерську дисертацію з історії цивілізації на тему «Питання про історичне значення Римської імперії й К.К. Тацит». Проте по смерті батька багатообіцяючому лекторовi з альма-матер доводилося заопікуватися братом і сестрою, в майбутньому — вченою й письменницею Оленою Пчілкою. До того ж Михайло Петрович рано став чоловіком, батьком родини, й треба було їй матеріально допомагати. Обравши сферу журналістської діяльності, М. Драгоманов у передовицях і фейлетонах «Санкт-Петербургских Ведомостей» намагався прояснити питання політичного стану України; розглядав слов’янські справи з демократично- федерального погляду.

У критиці Драгомановим стану справ із шкільництвом в Україні його опонент князь Ширинський-Шахматов, попечитель навчального відділу, побачив «малоросійський сепаратизм». Уже ці підозри, а також зближення з гуртком українофілів погрожували принаймні втратою праці. Того разу молодий доцент відбувся наглядом за собою. Режимна «батьківська увага» тільки поглибила його українознавчі інтереси. Дослідження ж стародавньої історії, релігії й міфології привели М. Драгоманова до вивчення народних переказів і взагалі — словесності українців. Він зріс на визначного фольклориста, разом із Володимиром Антоновичем видавши двотомні «Исторические песни малорусского народа» (1874 — 1875 рр.) із солідними науковими коментарями. У свою чергу, студії багатої й прекрасної української народної словесності, за власним визнанням ученого, заставили його міцно полюбити рідний народ, пов’язати його краще майбутнє з поставленням федерально-демократичної справи на всю її ширину.

Три роки перебування за кордоном (Австрія, Німеччина, Італія) наочно показали Драгоманову плоди «обрусєнія» у Варшаві й «обпрусєнія» — в Познані, познайомили з неіснуючим на батьківщині типом заможного й освіченого німецького робітника. Відрядження збагатило його науково в результаті відвідування бібліотек, лекцій, особливо — знаменитого історика античності Теодора Момзена. Драгоманов у цей час писав історичні дослідження, виступав із сміливими публіцистичними статтями, в яких централізації й русифікації в Росії протиставив демократичний принцип самоуправління країв і національностей.

Колись Драгоманов зауважив: йому цікавіше творити історію, ніж писати про неї, проте він також осмислив історію в наукових розвідках і, не будучи звичайним істориком, уповні розкрив свій темперамент діяча. Набуток продуктивного вченого багатогранних інтересів у цей час склали археографічні публікації про античних істориків і правителів, про роль жінки в Римській імперії, стосунки церкви й держави, свободу совiстi в XVI — XVII ст., про археологічні розкопки на Палатинському горбі в Римі, педагогічні роздуми про народні школи в Україні та значення української мови, діалектизмів в освітньому просторі, популярні розвідки, політичні рефлексії (скажімо, про те, як зміцнення контактів між християнським й єврейськими робітничими елементами може допомогти запобігти антиєврейським вибухам ненависті), етнографічні капітальні праці про українську народну усну словесність, — усього не перелічити.

Перебування «космополіта» Драгоманова у Відні, контакти з галицькими українцями породили до життя його план розширити в Галичині «український напрямок», привернути молодь до українського народу задля зміцнення національної свідомості. Доленосні відкриті листи публіциста до редакції львівської «москвофільської» газети «Друг» утілили в галицьку молодь українську народолюбну душу, виховали діяльне радикальне покоління «драгоманівців» на чолі з Іваном Франком і Михайлом Павликом. Як писав про свого «правдивого учителя» І. Франко, Драгоманов виводив молодих галичан, «малоосвітніх, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації».

Повернувшись до Києва зміцненим у переконанні, що найкращою основою для українських автономістських змагань є той європеїзм, який не відкидає національних форм, М. Драгоманов у першій половині 70-х рр. був речником опертя всілякої наукової й політичної діяльності на інтернаціональному фундаменті. Проте настала доба урядово-адміністративних «заморозків». Їхніми жертвами впали цілі наукові інституції (як-от «Південно-Західний відділ Російського географічного товариства», діяльність котрого україножер- донощик Юзефович розцінив як антидержавний вияв українського сепаратизму), й чільні науковці. Дійшло до анекдотичного випадку: міністр із «подачі» свого інформатора про лекції М. Драгоманова… «глибокодумно» ототожнив науку соціологію з небажаним у Росії поняттям соціалізму. У результаті того вченому було заборонено знайомити студентів навіть із первісною культурою. Далі йому просто запропонували піти у відставку за абсурдним і несправедливим звинуваченням.

М. Драгоманова не врятувало й перебування за кордоном на вакаціях, куди він виїхав із зібраними грішми на допомогу повсталим герцеговинцям. Після повернення його було звільнено, як тоді казали в Росії, за третім пунктом, що було рівносильним вигнанню з усіх видів державної служби. Закінчивши праці про фольклорну прозу творчість «буковинського Кобзаря» Юрія Федьковича та про козаків, татар і турків, М. Драгоманов зумів роздобути закордонний паспорт.

Оселившись 1876 р. у Женеві, М. Драгоманов заснував вільну українську друкарню й заходився навколо видання українознавчого збірника «Громада»: в співпраці з М. Павликом і С. Подолинським вийшло п’ять томів. Важко переоцінити значення цієї фундаментальної праці для суспільного будівництва, й недарма історик І. Лисяк- Рудницький визнав «Переднє слово до «Громади» М. Драгоманова «першою українською політичною програмою», переломом у розвитку новітньої української політичної думки.

М. Драгоманов був також видавцем української літератури, забороненої Емським указом у Росії, а саме: творів Т. Шевченка, П. Куліша, роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного й Івана Білика, фольклористичних студій та популярних брошур українською мовою. За підрахунком М. Тимошика, впродовж свого існування українська друкарня в Женеві випустила 112 книжок, із яких майже 40 українською мовою. Вони стали цінним подарунком, ідейним капіталом тих колишніх українських полонених із царського війська, які поверталися з австрійських і німецьких міст весною та влітку 1917 р. будувати незалежну Українську державу.

У західних виданнях учений публікував статті про Україну, знайомлячи світ із забутою країною в центрі Європи. Доказово розглядав понад 200-літнє існування України під Московським царством як «пропащий час», оскільки «царська самоволя заїла вольності українські». Голосом протесту проти нищення національної культури деспотичним режимом, її ізолюючої облоги самодержавством прозвучала доповідь М. Драгоманова на Літературному конгресі в Парижі 1878 р. «Література українська, проскрибована (заборонена — В.А., В.П. ) російським урядом», видана французькою, а потім у розширеному вигляді й італійською. Словом, у Швейцарії М. Драгоманов створив осередок політичної еміграції, який, за словами І. Франка, перетворився якщо не на центр українського руху, то української думки впродовж цілих 20 років.

Царські заборони дошкуляли й за кордоном. У Росії за його статтю «Чистое дело требует чистых средств» (ці слова — особисте гасло публіциста) заборонили на вісім місяців столичну газету «Молва». Небезпечний для авторитарних режимів прибічник західноєвропейського соціал-демократизму чим далі, тим більше ставав у опозицію й до російських революціонерів — через їхній великоросійський централізм, антикультурні тенденції, піднесення терору до рангу принципу революційної боротьби.

Узагалі М. Драгоманов був могутнім полемістом, критиком обскурантизму. Йому доводилося дискутувати також у пресі з багатьма людьми й партіями, терпіти й відбивати удари з різних боків — і це тоді, коли ніщо для нього не було настільки осоружним, як полеміка. Вдавався до неї в друці лише тоді, коли згоди досягти не вдавалося, й провадив її тільки до вияснення думок обох сторін. М. Драгоманов мало чому міг навчитися в опонентів, хоча й прагнув цього. Та вони, здебільшого, перекручували його міркування, закінчуючи взагалі брехливими нападками на нього самого.

Важливою сторінкою життєдіяльності вченого є співпраця М. Драгоманова з емігрантською газетою «Вольное слово», де в циклі статей він висловився на користь реформування Росії, за швейцарський кантональний спосіб розв’язання національної справи, моральність способів протистояння самодержавству на противагу панівній «динамітно-анархічній епідемії». Запрошений до редагування газети, М. Драгоманов зробив її органом агітації на користь ідей політичної волі з земським самоуправлінням. А його принцип федеративного устрою Росії виявився настільки революційним у той час, що зумовив неприйняття його думок російськими запеклими марксистами. Тож у громадсько-політичній праці він не побоявся, як бачимо, втілити в життя слова Е. Ренана: «Для того, щоб мати слушність у майбутньому — треба певної хвилини вміти зважитися стати немодним».

У цю глуху пору Росії М. Драгоманов виступив із проектом «Вольний Союз — Вільна Спілка», який високо поціновував знаменитим проф. М. Вебер, — це перша така конституційна демократична програма в країні. Серед здійснених видавничих проектів тієї пори назвемо також «Політичні пісні українського народу» та повний «Кобзар», численні наукові дослідження — статті на тему впливу західних протестантських ідей на релігійну поезію українського народу, болгарських богомильських легенд (переклала їх донька Лідія).

І. Франко справедливо охарактеризував науковця не як кабінетного вченого, а як найтісніше пов’язаного з реальною дійсністю. Як історик, М. Драгоманов учив бачити поза царями й війнами маси народні, їхню «тиху й невтихаючу працю», першим дослідив стосунки держави й церкви («Боротьба за духовну владу й свободу сумління в ХVI — ХVII столітті») й багато інших проблем.

Як фольклорист, чулий до хвилювань і страждань народної душі, він досліджував твори народного духу як вияв гідного минулого народу, що змагався за державну волю, відкривав сліди давніх культурних зв’язків слов’ян з іншими народами на широкому євроазійському тлі — та так, що деякі іноземні вчені вивчали українську мову, щоб читати у оригіналі народну, насамперед українську, словесність і праці про неї М. Драгоманова.

Як педагог він присвятив значну кількість статей («Народні школи», «Земство і місцевий елемент в народній освіті», «Про школи на Україні», «Про педагогічне значення української мови») шкільництву в Україні, потребі відродження національної школи на засадах утвердження народної педагогіки, родинного виховання й української мови в навчальному процесі. Працював задля того, щоб сільський учитель не був соціальним аутсайдером у Росії, не жив в облозі режиму «як заєць серед вовків».

Як літературний критик Драгоманов був вимогливий іноді до безпощадності, не завше навіть справедливий, але цим він встановлював норму відвертої щирості думки в суспільних й особистих взаєминах. А як громадянин він «завше боровся проти всякого роз’єднання, котре вносять між людей неволя, неуцтво й сліпе самолюбство», повсякчас підкреслював: кожний, хто залишив Україну, кожна копійка, витрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не українською мовою, — є безповоротним марнуванням капіталу українського народу. Як політик, прозираючи в майбутнє, дотримувався гасла «Космополітизм у цілях, націоналізм у формах і способах», вкладаючи в перший термін значення всеєвропейськості мислення.

ХХI ст. ідеї М. Драгоманова щодо української справи — присвячені народно-національній єдності України, соборності всіх її частин від сходу до заходу, демократичним перетворенням і децентралізації, адміністративній автономії й громадському самоуправлінню, «росту громадських порядків і розуму людського», культурницьким реформам — залишаючись величними, починають осмислюватися спочатку, входити в сьогоденний контекст. У цьому немає нічого дивного, адже належать вони до числа самобутніх концепцій суспільної еволюції, актуальних і конструктивних ідей державного будівництва й суверенізації України. Хочеться вірити, що інтеґрація М. Драгоманова в «загальний канон національної пам’яті» (Григорій Грабович) буде цього разу неперервною й ознаменується появою сучасних знакових праць, що більш зримо й рельєфно окреслять справжнє значення його масштабної постаті.

Адже гуманіст, носій незвично високої моральної й інтелектуальної культури, синтетик-шукач всесвітньої правди, спільної для всіх національностей, громадянин європейської держави духу, засновник української інтелектуальної й критичної думки, речник прогресу людини й громади, європейського конституціоналізму, ідеї великого політичного майбутнього національної святині — української мови, М. Драгоманов і сьогодні вражає своєю «вірою в будучність», огромом та непроминальністю науково- творчих здобутків, нев’янучою величчю мислителя.

Велич Михайла Драгоманова